ПОИСК
Події

«Через одержану від міськвиконкому квартиру ми скоро не матимемо грошей на їжу»: вдові бійця АТО виділили непридатну для життя «однушку»

13:40 7 листопада 2021
Тетяна Запорожченко
Розумом не збагнути, як багато випробувань іноді випадає на одну людину. Особливо якщо ця людина — тендітна молода жінка. Життя Тетяни Запорожченко з Кропивницького не задалося з самого початку: вона виросла в інтернаті, батьків позбавили прав за неналежне виховання дітей та зловживання алкоголем. Коли дівчинка підросла, її опікуном стала бабуся, яка замість любові та турботи змушувала внучку важко працювати, відібрала у неї всю пенсію, накопичену за роки навчання в інтернаті, а потім просто виставила з дому.

2013 року 22-річна Таня познайомилася з хлопцем, спалахнули почуття. Незабаром вона зрозуміла, що вагітна, але майже одразу її коханого відправили на передову до зони АТО. З війни Анатолій повернувся вже інвалідом, пережив кілька операцій на хребті, але Таня раділа, що він живий.

Загинув Толік вже на мирній території, коли рятував дівчинку, яка тонула. Зумів підняти її на надувний матрац, а сам пішов на дно. Тетяна ледь не збожеволіла від горя: відразу залишилася без чоловіка, роботи, грошей і з маленькою дитиною на руках.

І ось нещодавно міськрада Кропивницького «ощасливила» вдову однокімнатною квартирою. Але житло виявилося у жахливому стані, там буквально руйнуються стіни. У ремонт потрібно вкласти кілька десятків тисяч доларів, яких у Тані нема. Продати квартиру вона не має права, жити там не може, а платити за комунальні послуги повинна.

Єдине джерело доходу у вдови — пенсія чоловіка, 7 тисяч гривень, на які вона ледве зводить кінці з кінцями. Тепер же у зв'язку з житлом, що дісталося від міста, їй ледве вистачає на продукти.

«Коли опинилася в інтернаті, це були найкращі роки мого життя»

— Я намагалася стати в чергу на квартиру дуже давно, ще у 2008 році, коли вийшла зі школи-інтернату, — розповідає Тетяна Запорожченко. — Але тоді у мене міськвиконком заяву не прийняв. Сказали, мовляв, у тебе є опікун, тобі не належить. Я пізніше дізнавалася: це не причина, відмовили мені незаконно. Та й опікуном моїм була бабуся, якій, крім моїх грошей, нічого не було потрібно. Вона сама мені це повторювала майже кожен день.

Мені взагалі із родичами, м'яко кажучи, не щастило. Батько з матір'ю пили, нами не займалися. Мати мала четверо дітей, і стосовно всіх чотирьох вона була позбавлена батьківських прав. Старших дітей забрали їхні рідні батьки, а ми з молодшим братиком Денисом потрапили до дитячого будинку. Пізніше Дениса всиновили. А мені, звісно, не сказали, де його нова сім'я, як їх знайти. З того часу його не бачила. Я потрапила до інтернату…

І знаєте, це були найкращі та спокійні роки мого життя. Нагодована, напоєна, в чистому ліжку, та ще й сирітська пенсія на картку капає. Коли у 16 років я вже звідти випускалася, я мала на рахунку близько 60 тисяч гривень. І саме через них мене вирішила взяти під опіку мамина мама, бабуся.

Своєрідною вона була людиною. Мене на дух не переносила, забирала всі гроші вщент і змушувала каторжно працювати на дачі. Досі пам'ятаю, як на мене, щупленьку, маленьку, вагою 45 кілограмів, звалювали 60-кілограмові мішки з картоплею. В результаті я отримала масу захворювань, у тому числі опущену та деформовану матку. А коли мені виповнилося 18 років і моя пенсія перестала надходити бабці на ощадну книжку, вона просто вигнала мене з дому .

— Як ви вижили?

— Працювала як ломова коняка. Спочатку на одному виробництві, у пельменному цеху, потім на іншому — у цеху приготування печива. Саме завдяки своїй роботі я й познайомилася з Толіком, своїм майбутнім чоловіком. Колега запросила до себе на Новий рік, а Анатолій був у тій самій компанії.

Між нами пробігла іскра, почали зустрічатись, зійшлися. Він уже був розлучений і одразу попередив, що дітей у нього бути не може, показав навіть довідку про безпліддя. Уявіть моє здивування та його невимовну радість, коли з'ясувалося, що я вагітна. Щоправда, радість тривала недовго: за два дні Толіку повідомили, що його відправляють до АТО, на передову. Каюсь, у той момент я збиралася піти на аборт: не уявляла собі, як житиму, якщо чоловік не повернеться з війни, а я залишуся одна, ще й з немовлям на додачу.

Але, вирушаючи на фронт, Толік підійшов до мене, став на коліна, заплакав і сказав: «Танюшо, я благаю тебе, збережи дитину. Я присягаюсь, що повернуся живим. Чого б мені це не вартувало. Я буду з вами. Ви найдорожче, що я маю на світі». Чоловік дотримався слова. Він повернувся. Але після всіх пережитих жахів війни це була зовсім інша людина. Інвалід (йому кілька разів робили операції на хребті, зрештою дали групу інвалідності) та ще й з психікою почалися проблеми.

Він почав кричати ночами, почав пити. Інколи мені здавалося, що в нього вселилася нечиста сила. Але я терпіла. І допомагала, підтримувала його, як могла. У Толіка часто відбиралася половина тіла, німіли ноги. Я масажувала його спеціальним масажером із голочками. Заспокоювала, втішала, раділа з того, що живий. Що ми разом сім'я. Тим більше, що татом він був просто неймовірним. Златочка була для нього всім, найголовнішою жінкою його життя — він сам так казав. Вони грали разом, тато дозволяв своїй улюблениці все, страшенно її балував.

В останній день свого життя, 15 липня 2017 року, Толік взяв Златочку на руки, сказав, що ненадовго поїде у справах, а коли повернеться, то всі разом поїдемо на море… Це був останній раз, коли ми бачили нашого тата живим.

Таня з чоловіком Анатолієм та донькою Златочкою

«Смерть Анатолія — це таємниця, вкрита мороком»

— Що сталося з ним?

- Ніхто до кінця й досі не знає. Толік з кумом поїхали походити полем з металошукачем — було в них таке хобі. Шукали старовинні монети. Ми не чекали на нього скоро, зазвичай такі подорожі займали кілька днів. Але несподівано того ж дня мені зателефонували з поліції: «Ви Тетяна? Сидите зараз чи стоїте? Краще сядьте, щоб вам не стало погано. Ваш чоловік… потонув».

Коротко пояснили, що Толік побачив, як у річці пустували діти. І раптом одна дівчинка років тринадцяти почала тонути, кричати, кликати на допомогу. Мій чоловік кинувся її рятувати, але вона чіплялася за нього і знову тонула. Кілька разів Толік намагався її закинути на надувний матрац, нарешті це вийшло. Дівчинку він урятував, а сам пішов на дно — з піднятими вгору руками.

Це поліції розповіли діти, на очах яких усе й відбувалося. Що саме сталося, я не знаю. Плавав чоловік чудово. Судмедексперт сказав, що в нього защемило хребет. Толіку ж після операції і кількох кілограмів не можна було підіймати, а тут, уявіть, стрес, вода, та ще й явно не маленька дівчинка — підліток. Але я не відкидаю й якихось містичних речей. Місце там моторошне… Як тільки я прийшла туди, мій срібний хрестик і ланцюжок просто на очах стали вугільно-чорними.

А ще напередодні я ходила до бабусі-знахарки, яка сказала: «Твій чоловік не потонув, ви його добряче пошукайте!» З огляду на те, що тіла Толіка водолази не могли знайти кілька днів, я вхопилася за цю версію як за останню соломинку. Взяла в оренду собак-шукачів, організувала цілу пошукову експедицію. Ми блукали довколишнім лісом, прочісували кожен кущ. І знайшли цілу купу серветок, просочених кров'ю. Експертиза показала, що це кров мого чоловіка! При тому, що тіло його врешті-решт витягли з дна річки. Як це може бути? Що сталося? Запитую кума, який з ним був, але він тільки опускає очі й нічого не каже. Загалом смерть Анатолія — це таємниця, вкрита мороком.

Після похорону ми зі Златочкою залишилися одні в цілому світі. Без підтримки та засобів для існування. Оскільки дитина часто хворіє (нещодавно вона тиждень походила до школи і потім три тижні лікувалася, в тому числі у стаціонарі), я не можу вийти на роботу — нема на кого її залишити. Я ж сирота: батьків немає, з братами та сестрами не спілкуюся. Єдине моє джерело доходу — пенсія покійного чоловіка, 7 тисяч гривень. З них 3500 я віддаю за кімнату в орендованій квартирі, а на 3500 намагаюся прогодувати доньку.

«Мене попередили, що житло вбите. Але я навіть не думала, що настільки»

— І раптом нещодавно міськвиконком мене приголомшив радісною новиною: нам, як сім'ї загиблого інваліда АТО, дають однокімнатну квартиру! — продовжує Таня. — Щоправда, тішилася недовго: мене попередили, що житло вбите. Але я навіть не думала, що настільки. Коли вперше зайшла туди, у мене просто відібрало мову: вибитий дверний отвір, стіни, що хитаються в буквальному сенсі слова, загрожують впасти прямо на голову. Все настільки обшарпане, обдерте, моторошне, що навіть язик не повертається назвати це житлом.

«Все тут настільки обшарпане, обдерте, моторошне, що язик не повертається назвати це квартирою», — каже Тетяна Запорожченко

— За найскромнішими оцінками майстрів, щоб перетворити це «щось» на житлоплощу, придатну для життя, потрібно кілька десятків тисяч доларів, які нам, звісно, нема звідки взяти, — продовжує Тетяна Запорожченко. — Тобто ремонт коштуватиме набагато дорожче, ніж сама квартира. У міськвиконкомі заявили, що вартість цієї квартири 19 тисяч доларів. Але приватні рієлтори сказали, що її межа в такому стані — 8 тисяч. Та й плюс до всього продати її я не маю права. Адже там же прописана Злата, і продаж можливий лише з дозволу опікунської ради та за умови, що я з доплатою купуватиму щось краще, ніж ця квартира.

Зрозуміло, що зібрати на доплату не зможу, ми й так ледве зводимо кінці з кінцями. А тепер ось стане ще складніше: адже я маю оплачувати комунальні послуги не тільки в орендованому житлі, де ми зараз живемо, а й у цій, з дозволу сказати, новій квартирі. Настає зима, опалювальний сезон. Комуналка стане ще на порядок вищою. Просто не розумію, як і за що виживати.

Читайте також: Дає можливість отримати пільги в різних сферах: як в Україні набути статус малозабезпеченої сім'ї

Виходить, що замість допомоги сім'ї загиблого воїна АТО міська влада накинула нам на шию зашморг. Через одержану квартиру у нас скоро не залишиться грошей навіть на їжу. Як вибиратися із цієї ситуації, не уявляю. Особливо ж боляче ранять злі коментарі людей, які, почувши нашу історію чи прочитавши якусь публікацію, розповідають, що я, мовляв, невдячна сволота, не ціную подаровану квартиру, купаюсь у розкоші та чимось там ще незадоволена. Побули б ви в моїй шкурі, тоді, може, зрозуміли б, чому я так нервуюсь і не сплю ночами.

— Іншого житла ми запропонувати Тетяні не можемо, бо його просто немає, — прокоментував «Суспільному телебаченню» ситуацію начальник відділу обліку житла Кропивницької міськради Валерій Пількін. — Вона може чекати і десять років, може мешкати і в іншому місці, а тим часом робити ремонт. Людина, коли отримує житло, сама бере на себе відповідальність та зобов'язання привести його до ладу та у належний вигляд. Цього року взагалі було видано лише дві квартири. Ми маємо спільну чергу, в якій люди стоять з 1980 року. Є першочергова черга, де люди стоять із 1985 року та житлом досі не забезпечені. І є ще й позачергова черга. Усього понад 3 100 осіб. А що у нас збудовано у місті? Нічого. Тобто, все йде з вторинного ринку.

— Я просила допомоги у громадських організацій та благодійних фондів, які допомагають сім'ям воїнів АТО, — каже Тетяна Запорожченко. — Поки що її немає, але сподіваюся, мене та мою доньку не залишать у біді.

P.S. Усім, хто хоче допомогти Тетяні, повідомляємо номер її картки у «ПриватБанку»: 5168 7451 1322 8636 (Запорожченко Тетяна).

Читайте також: Українцям дадуть гроші на купівлю житла, але вимагатимуть звіту: кого це стосується

Фото із сімейного альбому

5673

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2022 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.